Володимир Ковалюк: У Яковенка на колі 55-му футболісти падали, мов хтось скосив їх автоматом

Володимир Ковалюк: У Яковенка на колі 55-му футболісти падали, мов хтось скосив їх автоматом

За 22 роки гравецької кар’єри він встиг повиступати відразу в 14-ти клубах. Скептики злословлять, що така непосидючість пов’язана з надмірною любов’ю до грошей, хоча сам Володимир Ковалюк стверджує, що за "довгим доларом" впродовж усього того часу він погнався лише раз. В інтерв’ю UA-Футболу нинішній наставник івано-франківського "Прикарпаття", якому сьогодні виповнюється 45 років, розповів, як грав за коври у "Карпатах", як розлютив Олега Лужного, чому був улюбленцем російського олігарха, чим здивував Лобановського, як підкоряв Бразилію під керівництвом Штанґе і як Кварцяний з Кушликом шваброю "демонстрували" Матросова.

- Пане Володимире, якщо мені не зраджує пам’ять, ви – єдиний уродженець одного з наймальовничіших містечок Гуцульщини Косова, котрому вдалося у футболі здійнятися так високо.

- У вищій лізі крім мене не грав точно ніхто. А ось у першій за бурштинський "Енергетик" не так давно грав Микола Лазорик. У "Шахтарі" до команди U-21 свого часу доріс Іван Луканюк з Кутів на Косівщині. Але то, мабуть, і все. З огляду на географічне розташування, у нас ліпше розвинений лижний спорт. Я теж трохи катався. А з м’ячем вовтузитися полюбив на подвір’ї поруч із нашим будинком. Бив м’ячем у стіну чи у двері гаража. Хресний тато мені ще тоді говорив: "Володю, ти будеш грати в київському "Динамо". Ще навіть до школи не ходив, але сказане переросло у мрію. З нею записався у косівську футбольну школу, а звідти потрапив до київського спортінтернату. Може, так у столиці й залишився б, але то був рік, коли зірвалася Чорнобильська атомна. Батьки забрали мене з Києва і більше туди не пускали. Довелося київське спортивне училище змінити на львівське. Власне, звідти найталановитішим випускникам – пряма дорога в "Карпати".

- Серед тих щасливців були й ви.

- Сприймав цей крок як наближення до мети – потрапляння в "Динамо". У часи нашого дитинства працювало два телеканали – "Центральне телебачення" Москви і УТ-1. Відповідно, крім матчів за участю киян інших не бачив. Зрозуміло, що за "Динамо" вболівала вся Україна. Наш Косів – не виняток. Тим паче, що то був 1986-й, коли команда Лобановського трощила всіх і вся, що вдома, що на міжнародній арені.

А у Львові мені в перші місяці навчання було непросто. Я ж прийшов пізніше, коли навчальний рік був у розпалі. Команда вже була сформована і мені потрібно було доводити, що на щось здатен. Але був фізично сильний, мав потужний удар з лівої. Тренувався під керівництвом нині покійних Левка Броварського й Едварда Козинкевича. Вони відразу попередили мене, що перший рік буде вирішальним. "Заграєш – залишишся, ні – поїдеш додому". Старався страшенно і вже через півроку грав в основному складі. То вже була віха, адже у львівський спортінтернат у совєцькі часи пробитися було непросто. Ще до мене футбольна команда цього УФК вигравала чемпіонат СССР, а ми трохи згодом стали третіми в Союзі.

У "Карпати" потрапив, коли мені було 18, після 12-ти років навчання в інтернаті. Наш клас був експериментальним, після завершення УФК всі випускники отримували дипломи. Львівський клуб у час мого приходу виступав у буферній зоні чемпіонату СССР. Перший матч врізався у пам’ять назавжди. Хвилин за десять до фінального свистка тренер Володимир Булгаков випустив мене на заміну в домашньому поєдинку з чернівецькою "Буковиною", яка тоді була лідером і виходила в першу лігу. Ми вели 2:1. Коли вибігав на поле, мандражував надзвичайно – трусилися ноги і руки, боявся, щоб нічого не зіпсувати. Поряд грали такі аксакали як Степан Юрчишин та Віктор Рафальчук, було боязко і почесно водночас. Але в цілому з хвилюванням впорався.